Слід зауважити, той жовтень в Києві вже не був таким аномально теплим, як минулий.
Торішній, казали, побив рекорд за останні 137 років. А може, й за тисячу, бо хто ж ту температуру раніше фіксував.
В цілому ж осінь невпинно теплішала вже не перший рік. Доходило до кумедного - повторно розквітали легендарні київські каштани, чиїми мальовничими фото рясніли усі стрічки соцмереж. Городяни жартували, що незабаром нас чекають два врожаї, наче в Греції, і не квапились ховати літні речі на дальні полиці шаф.
А більш за всіх подібними метаморфозами були задоволені безхатьки та пихаті київські коти, що безтурботно мружились на делікатне і лагідне жовтневе сонечко.
Рік був буремний. Запам’ятався він історичним розколом православної церкви, численними протестами по всьому світу та зростанням міжнародної напруги. В Парижі палав Нотр-Дам, в Алжирі бунтували проти влади, в Японії на трон зійшов новий імператор. Одним словом, життя кипіло і вирувало.
А на додачу то був буквально останній рік нашого відносно нормального життя. Далі все перевернулося з ніг на голову та пішло шкереберть.
Втім, все вищеописане, треба зізнатися, не має жоднісінького відношення до нашої історії.
А почалася вона так.
У місті каштанів тоді стояв чарівний оксамитовий вечір.
Дерева вже сивіли жовтизною, переливались трагічною палітрою відмираючої листви, хоча й ще тішили око своїми пишними густими кронами.
Час від часу безтурботні вулиці обдував обережний вітерець. Повітря було просякнуто тою самою затишною осінньою сумішшю ароматів з жухлого листя, далекого димку та легкої прозорої туги за літом.
Так пахнуть втрачені можливості.
В подібні вечори завжди світло і солодко щемить у серці, а чому саме – нікому достеменно не відомо.
Брукованими доріжками Володимирської гірки прогулювалися поодинокі й парні перехожі. Прогулювалися пішки, підтюпцем, на велосипедах, орендованих електросамокатах - як завгодно, хіба тільки не верхи. А втім, і руда кобила з пасажиром на спині навряд чи б когось тут здивувала. Атмосфера була гулящою, наче добряче підпита дівка.
Виключення з усіх добропорядних громадян становив високий, за метр дев'яносто, худорлявий хлопець із скуйовдженим кучерявим волоссям. Він сховався у загадковій темряві глухого кутку парку – аж ген на схилах за огорожею.
Що ж це за дивак, якого в той чарівний вечір не вабили ані дівчата, ані затишні подільські ресторанчики, ані вуличні музики?
Відразу можу розповісти вам про нього, приміром, два цікавих факти.
По-перше, він був лівша.
Та давайте будемо відверті - це не дуже цікавий факт. Скільки їх на світі - сила-силенна! Можна хоч цілу країну з них створити, якщо якийсь там президент не буде скнарою і виділить під таку чудернацьку затію клапоть землі.
Тож перейдемо одразу до іншого факту.
Свій тридцятий день народження Арсеній зустрічав досить незвично – наодинці. Компанію йому складала хіба лише широка білизняна мотузка.
Хвороблива ідея суїциду формувалась в цій макітрі роками. І ось, тридцятирічний ювілей спрацював, наче спусковий гачок.
«Тепер або ніколи!» - урочисто вирішив він.
Чаша гіркої долі випита до краплі. Безглузде життя лишилось позаду зораним полем. Стежка врешті-решт добігла свого кінця, незважаючи на те, що продавчині ще й досі подеколи запитували в хлопчини паспорт при купівлі міцних напоїв.
Тверде, мов кремінь, рішення було прийняте та доповнене елегантною ідеєю – піти у вічність рівно о 00:07, саме в час, коли він і з'явився на цей злиденний світ.
Для цього було придбано:
1. Біло-зелену смугасту мотузку в «Епіцентрі».
2. Пляшку горілки в «АТБ».
3. Товсту свічку в Кирилівській церкві.
- Вчення не створив, учнів розтринькав, - п'яно цитував він заплітаючи вузол лінча.
Справа просувалася досить туго. Наш новий знайомий не був, відверто кажучи, досить вправним і в тверезому стані. А вже на хмільну голову, здається, міг порізатися й мочалкою.
Процес складання мотузки втроє ще так-сяк собі вдався. А от вже на моменті намотування шлагів над петлею почалася якась суцільна нісенітниця. Клята обмотка навідріз відмовлялася триматися як слід, і дратівливо звисала донизу, наче соплі дитинки з розумовими відхиленнями.
Арсеній скиглив від люті, вживаючи усі чувані й нечувані слова найрізноманітніших мов та епох. Проте справи це на жоден мізинець не покращувало.
- Дибіляра така! - кректав він, у ковирнадцятий раз, накручуючи вільний звисаючий кінець. - От буквально ВСЕ в житті через одне місце. Народила ж тебе мамка… Навіть здохнути нормально не може, опудало!
Намагаючись підсвітити вузол запальничкою, наш герой випадково підпалив мотузку. Тривожне осіннє повітря вмить сповнилося ароматом смаленої ганчірки, а Арсеній від безсилого гніву скажено завив на місяць, мов тасманійський сумчастий вовк.
Проте п'яна настирливість зробила своє – такий-сякий вузол було заплетено. Покажіть ви його свого часу якомусь приреченому до страти темношкірому на бавовняних плантаціях Алабами, він, мабуть, завчасно сконав би від реготу, так і не дочекавшись суворого суду Лінча. Та все ж для завалящого суїциду він годився.
Завершити намічену справу до 00:07 Арсеній в кращих своїх традиціях так і не встиг. Але, звикнувши вже запізнюватися буквально скрізь і всюди, він поставився до цього факту по-філософськи.
«Туди точно не запізнишся», - заспокоїв він себе.
...